В нашому  мальовничо - історичному селищі живуть люди різної національності, віросповідання. Ті,  які жили тут постійно і приїжджі, але є і такі котрих переселили сюди з Лемківщини.                                                                                                                           
                Нас всіх виселяли брутально.
                Із прабатьківських гнали земель.
                В чужину далеку незнану,
                В забуття, із рідних осель.

        Страшно подумати що пережили ці люди коли їм не залишили бодай малого шансу  на щасливе існування на Батьківщині.

      Зранена печаллю їх душа. Душа, котра вічно має крила, які прагнуть на батьківщину, побачити шпилі рідних гір, батьківську світлу домівку, поцілувати рідну землю.

                                

                                  Не покину рідну хату, яку батько будував.
                                       

                                  Не залишу своє поле, я ж тут сіяв і орав.
                               – Де ся пташка вродить, там і хоче жити.
                                  Ніхто ся не згодить, щоб свій край лишити.

                                  А як на світанку хату покидали,
                                  То куточок кожен слізьми поливали.
                                   Цілували стіни, двері обіймали,
                                  Із рідним подвір’ям навік ся прощали.

            З тих пір минуло 65 років.  Але час не зламав цих людей. Їх поєднує єдність почуттів, емоцій та страждань, печаль життя, котра до нині роздирає на шматочки серця багатьох лемків. Та залишилась вічна  іскра любові, єдності, звичаї, пісні, які передаються молодому поколінню.

              Тож ти, Лемківщино, не туж сиротливо –

Живе Україна, а кривда в ганьбі.

І лемки, як діти твої незрадливі,

    Плекатимуть вірність Вкраїні й тобі.